Христианская фонотека
Научи меня, Боже, любить
Всем умом Тебя, всем помышленьем,
Чтоб и душу Тебе посвятить
И всю жизнь с каждым сердца биеньем.
Научи Ты меня соблюдать
Лишь Твою милосердную волю,
Научи никогда не роптать
На свою многотрудную долю.
Всех, которых пришел искупить
Ты Своею Пречистою Кровью,
Бескорыстной, глубокой любовью
Научи меня, Боже, любить!
1886 г.
Читает Зоя Родзевилова.
Прости мне, Боже, прегрешенья
И дух мой томный обнови,
Дай мне терпеть мои мученья
В надежде, вере и любви.
Не страшны мне мои страданья:
Они залог любви святой;
Но дай, чтоб пламенной душой
Я мог лить слёзы покаянья.
Взгляни на сердца нищету,
Дай Магдалины жар священный,
Дай Иоанна чистоту;
Дай мне донесть венец мой тленный
Под игом тяжкого креста
К ногам Спасителя Христа.
1839 г.
Читает Татьяна Комарницкая.
О Ты, Кого хвалить не смею,
Творец всего, Спаситель мой;
Но Ты, к Кому я пламенею
Моим всем сердцем, всей душой!
Кто, по Своей небесной воле,
Грехи любовью превозмог,
Приник к страдальцев бедной доле,
Как друг и брат. Отец и Бог;
Кто солнца яркими лучами
Сияет мне в красе денной
И огнезвёздными зарями
Всегда горит в тиши ночной;
Крушитель зла. Судья верховный,
Кто нас спасает от сетей
И ставит против тьмы греховной
Всю бездну благости Своей! –
Услышь, Христос, моё моленье,
Мой дух Собою озари
И сердца бурного волненье,
Как зыбь морскую, усмири;
Прими меня в Свою обитель, –
Я блудный сын, – Ты Отче мой;
И, как над Лазарем, Спаситель,
О, прослезися надо мной!
Меня не крест мой ужасает, –
Страданье верою цветёт,
Сам Бог кресты нам посылает,
А крест наш Бога нам даёт;
Тебе вослед идти готовый,
Молю, чтоб дух мой подкрепил,
Хочу носить венец терновый,
Ты Сам, Христос, его носил.
Но в мрачном, горестном уделе,
Хоть я без ног и без очей, –
Ещё горит в убитом теле
Пожар бунтующих страстей;
В Тебе одном моя надежда,
Ты радость, свет и тишина;
Да будет брачная одежда
Рабу строптивому дана.
Тревожной совести угрозы,
О Милосердый, успокой;
Ты видишь покаянья слёзы, –
Молю. не вниди в суд со мной.
Ты всемогущ, а я бессильный,
Ты Царь миров, а я убог,
Бессмертен Ты – я прах могильный,
Я быстрый миг – Ты вечный Бог!
О, дай, чтоб верою святою
Рассеял я туман страстей
И чтоб безоблачной душою
Прощал врагам, любил друзей;
Чтоб луч отрадный упованья
Всегда мне в сердце проникал,
Чтоб помнил я благодеянья
Чтоб оскорбленья забывал!
И на Тебя я уповаю;
Как сладко мне любить Тебя!
Твоей я благости вверяю
Жену, детей, всего себя!
О, искупя невинной кровью
Виновный, грешный мир земной,
Пребудь божественной любовью
Везде, всегда, во мне, со мной!
1833 г.
Читает Татьяна Комарницкая.
Рождество — не песня про метели,
Хоть так часто и поют ее…
Ты напомнил, как на самом деле
Выглядит подобие Твоe.
Нам казалось, если царь, то с троном,
Если избавитель, то с мечом.
Ты пришёл не с тягостным законом
И не безучастным палачом.
Не всегда обласканный судьбою,
Верил я минутам роковым…
Дай же впредь мне быть перед Тобою
Зеркалом, но только не кривым!
Помоги душой непротивленца
Мне искать во всем небесный кров,
И смотря на кроткого Младенца,
Видеть Повелителя миров.
Читает автор.
Ты мне дал, Господь, я знаю, благодать.
Почему же я впадаю в грех опять?
Я достойна истребленья и огня.
Где же Ты берешь терпенье на меня?
Столько возишься со мною на земле.
Мне же нужно под землею мирно тлеть.
Вновь упала и страдаю, вот позор!
И еще с Тобой вступаю в разговор!
С прахом не входи ничтожным в строгий суд!
После тяжбы с Богом больше не живут.
Мне б немножечко прощенья, Боже мой!
Прояви Свое терпенье надо мной!
И Ты даришь как прозренье мне ответ:
«Тем, кто в Духе, осужденья больше нет!»
Читает Наталья Гурмеза.
О, Небо, підіймаю очі, розчиняюсь у тобі.
Хоча прикуте тіло до землі,
Думками я все вище відлітаю,
І ти ведеш, несеш мене у світ глибокої тиші…
І у ночі я знову поринаю в твою безодню чистоти,
З зірками тихо, мовчки розмовляю,
Вручаю таїни, питання з уст душі…
Тоді я падаю в обійми Неба, немов мале дитя в обійми матері.
Як загримить моя молитва бурею, грозою,
Я знову підіймаю погляд до тебе,
Небо блискавицею і громом заспіває пісню,
Про тиху гавань, яка чекає там мене.
Як не старається земля мій погляд відвернути,
Сховати горами високими і хвилями глибокими, те Небо голубе,
Не заземлить корінням тимчасовим, мою безсмертну душу,
Земля – це чужина, а Небо – то моє.
Так часто думаю про тебе,
Моя туга, моя почаль, моя надія й радість…
О, Небо ти так далеко і так близько.
Чим вище моя душа вривається у чисту голубінь,
Тим нижче моє тіло схиляється до праху, до землі.
Чекаю день, той день, коли візьмеш мене в свої обійми,
І я скажу…Ні, я прокричу цій мачусі-землі, –
Я не твоя, тепер не сирота,
Мене несуть обійми Неба у Рідний Дім,
До мого рідного Отця.
Ця зустріч…І знову я дивлюсь на тебе Небо.
І уявляю, коли мене таку безкрилу,
Нестимуть крила Янголів,
Туди, де більш не буде ночі, я там відпочину.
Там буде радість, мов у сні…
О, Боже мій, коли Тебе зустріну, –
Я знаю, побачу у Твоїх Очах, те ж саме Небо, що манило мене усе земне життя.
Це Ти говориш хмарами, зірками, вечірньою палітрою краси,
І обіймаєш серце теплими дощами,
Шепочеш вітром: «Моє дитя. Ти не одна, з тобою Я…»
По цій землі, де всі чогось шукають, прагнуть і втрачають,
Я проведу тебе, Я не залишу.
Наповню радістю, коли усі заплачуть,
В часи війни, тебе потішу,
Бо ти Моя, належиш Небесам.
Допоможу тобі на цій землі «годин і часу»,
Дивитися туди, де «вічність»,
Хай не зловтішається земля, що в назначені години, твоє тіло на спочинок прийме,
Вона не знає, що тіло – це лиш тліний порох, а людина – це душа.
Моє дитя, це Небо, це Я, твій Батько, тебе чекають Небеса.
Читает авторка.
Мы не жили – и умираем
Среди тьмы.
Ты вернешься… Но как узнаем
Тебя мы?
Все дрожим и себя стыдимся,
Тяжел мрак.
Мы молчаний Твоих боимся…
О, дай знак!
Если нет на земле надежды –
То все прах.
Дай коснуться Твоей одежды,
Забыть страх.
Ты во дни, когда был меж нами,
Сказал Сам:
«Не оставлю вас сиротами,
Приду к вам».
Нет Тебя. Душа не готова,
Не бил час.
Но мы верим, – Ты будешь снова
Среди нас.
1901 г.
Читает Ирина Кириченко.
Господь тебе любить, Він за тебе помер,
О, там на Голгофі звершилося це,
Відав Він життя, пролив свою кров,
Щоб ти для душі спасіння знайшов.
Терпів Він насмішки, побої, плювки,
Хоть падав, та знову вставав, щоб іти,
Не був Він розбійник, і злодій не був,
Та люди чомусь засудили Його.
Він ж їм говорив про спасіння, життя,
Він їх ісціляв, очищав від гріха,
Він їх годував, давав для них хліб,
Дві рибки помножив, й наїлись усі.
Він ніс в собі світло, велику любов,
Чому ж ми тоді розпяли Його?
Чому на Голгофу Його повели?
Він так хотів пити простої води.
І рани від цвях так боліли Його,
Стікала струмочком невинная кров,
Та ми все стояли, дивились туди,
І в голос кричали «Спаси себе Ти»!
Його ніжний погляд, остані слова,
Я їх не забуду, я ними живий,
«О Отче, прости ти їхні гріхи,
Не знають тепер, що чинять вони»!
І Духа віддавши, кінчилось життя,
Та очі відкрились тим людям в той час,
«Це дійсно Ісус, і Він Божий Син,
Невинного ми на хресті розп’яли».
Та Він є живий, із мертвих воскрес,
Його слово дійсне і Він дійсний теж,
Дає всім бажаючим вічне життя,
Тебе полюбив, Його ти дитя.
Він бачить тебе і твою біду,
Він знає, що важко шляхом цим іти,
І сльози Він бачить нічної пори,
Коли ти говориш «не можу вже йти»!
Коли всі про тебе забули давно,
І друзям твоїм ти тепер є ніхто,
Для Нього ти дочка, для Нього ти син,
Тому, друже, знай, що ти не один.
Страждав Він за тебе, за твої гріхи,
Це значить для Нього є цінною ти,
Це значить що Він не оставить тебе,
Бо хоче спасти, але ти не ідеш.
На долонях Своїх тебе вирізьбив Я,
І про тебе все знаю, коли плаче душа,
Коли сльози в очах і спокою нема,
Я готовий дать радість, чуєш, дочко Моя.
Ти так довго блукала і не знала Мене,
Цей гріховний тягар потомив так тебе,
Ти втомилася в бурях, ти втомилась в бою,
Але Я не покину, всі гріхи Я прощу.
Я є той, хто завжди поряд тебе іде,
Коли море бушує і, здається, кінець!
Вже немає життя, хвилі дуже круті,
Та Я скажу лиш слово, розійдуться вони.
Я сьогодні так хочу ввійти в серце твоє,
Щоб відчула ти радість, щоб відчула Мене,
Щоб молитва твоя не змовкала повік,
Я тебе так чекав, не один уже рік.
Може й близькі твої вже забули тебе,
Але Я попіклуюсь, допоможу тобі,
Ти для Мене безцінна, ти така дорога,
Я тобі хочу дати в небі вічне життя.
Лиш відкрий своє серце, в розкаяні прийди,
І тоді ти відчуєш знову силу в собі,
І тоді ти відчуєш ту свободу в душі,
Потечуть сльози щастя по твоєму лиці.
Я так довго чекав, стільки зим на тебе,
Свою поміч давав і даю кожний день,
Охорона Моя над тобою була,
Записать тебе хочу в вічній книзі життя.
На долонях Своїх тебе вирізьбив Я,
Хочу дати на небі золотого вінця,
Там не буде страждання, там не буде біди,
Лише серце своє ти для Мене відкрий.
Читає Віталій Долайчук.
Дай Бог слепцам глаза вернуть
и спины выпрямить горбатым.
Дай Бог быть Богом хоть чуть-чуть,
но быть нельзя чуть-чуть распятым.
Дай Бог не вляпаться во власть
и не геройствовать подложно,
и быть богатым — но не красть,
конечно, если так возможно.
Дай Бог быть тертым калачом,
не сожранным ничьею шайкой,
ни жертвой быть, ни палачом,
ни барином, ни попрошайкой.
Дай Бог поменьше рваных ран,
когда идет большая драка.
Дай Бог побольше разных стран,
не потеряв своей, однако.
Дай Бог, чтобы твоя страна
тебя не пнула сапожищем.
Дай Бог, чтобы твоя жена
тебя любила даже нищим.
Дай Бог лжецам замкнуть уста,
глас божий слыша в детском крике.
Дай Бог живым узреть Христа,
пусть не в мужском, так в женском лике.
Не крест — бескрестье мы несем,
а как сгибаемся убого.
Чтоб не извериться во всем,
Дай Бог ну хоть немного Бога!
Дай Бог всего, всего, всего
и сразу всем — чтоб не обидно…
Дай Бог всего, но лишь того,
за что потом не станет стыдно.
Читает Леонид Юдин.
Прости, что не сдаю своих позиций,
Хочу быть и успешней, и святей,
И как-нибудь с Тобой договориться,
Чтоб воли было хоть чуть-чуть моей.
Прости, что прогибаюсь под великих,
Что с совестью иду на компромисс.
А, тот же грех в чужом глазу увидев,
Отчаянно крещусь: «Нечист! Нечист!»
Прости, что отдаю Тебе так мало,
Что обо всем сужу своим судом,
Что жизнь свою подробно расписала
В хорошем плане, но, увы, моём.
Прости, что так отчаянно цепляюсь
За свою волю, за свои мечты.
Бегу свой марафон, не замечая,
Что где-то сзади остаёшься Ты…
Прости за то, что я живу удобно,
За целый скоп прирученных грехов,
За то, что стать за правду неспособна,
Что дружба с миром мне − почти любовь.
Увидев пустоту своих позиций,
Тщету комфорта, безрассудство чувств,
Я не хочу уже договориться,
А преклониться пред Тобой хочу…
О, сколько боли, сколько слез и боли
Могла бы, вероятно, избежать,
Когда б во всём Твою святую волю
Умела принимать и исполнять!
Я так хочу учиться быть послушной
И заполнять лишь небом пустоту.
Спасибо, что опять колышешь душу
И снова возвращаешь ко Кресту.
Читает Александр Захаров.