Небо (Янюк Емілія)
О, Небо, підіймаю очі, розчиняюсь у тобі.
Хоча прикуте тіло до землі,
Думками я все вище відлітаю,
І ти ведеш, несеш мене у світ глибокої тиші…
І у ночі я знову поринаю в твою безодню чистоти,
З зірками тихо, мовчки розмовляю,
Вручаю таїни, питання з уст душі…
Тоді я падаю в обійми Неба, немов мале дитя в обійми матері.
Як загримить моя молитва бурею, грозою,
Я знову підіймаю погляд до тебе,
Небо блискавицею і громом заспіває пісню,
Про тиху гавань, яка чекає там мене.
Як не старається земля мій погляд відвернути,
Сховати горами високими і хвилями глибокими, те Небо голубе,
Не заземлить корінням тимчасовим, мою безсмертну душу,
Земля – це чужина, а Небо – то моє.
Так часто думаю про тебе,
Моя туга, моя почаль, моя надія й радість…
О, Небо ти так далеко і так близько.
Чим вище моя душа вривається у чисту голубінь,
Тим нижче моє тіло схиляється до праху, до землі.
Чекаю день, той день, коли візьмеш мене в свої обійми,
І я скажу…Ні, я прокричу цій мачусі-землі, –
Я не твоя, тепер не сирота,
Мене несуть обійми Неба у Рідний Дім,
До мого рідного Отця.
Ця зустріч…І знову я дивлюсь на тебе Небо.
І уявляю, коли мене таку безкрилу,
Нестимуть крила Янголів,
Туди, де більш не буде ночі, я там відпочину.
Там буде радість, мов у сні…
О, Боже мій, коли Тебе зустріну, –
Я знаю, побачу у Твоїх Очах, те ж саме Небо, що манило мене усе земне життя.
Це Ти говориш хмарами, зірками, вечірньою палітрою краси,
І обіймаєш серце теплими дощами,
Шепочеш вітром: «Моє дитя. Ти не одна, з тобою Я…»
По цій землі, де всі чогось шукають, прагнуть і втрачають,
Я проведу тебе, Я не залишу.
Наповню радістю, коли усі заплачуть,
В часи війни, тебе потішу,
Бо ти Моя, належиш Небесам.
Допоможу тобі на цій землі «годин і часу»,
Дивитися туди, де «вічність»,
Хай не зловтішається земля, що в назначені години, твоє тіло на спочинок прийме,
Вона не знає, що тіло – це лиш тліний порох, а людина – це душа.
Моє дитя, це Небо, це Я, твій Батько, тебе чекають Небеса.
Читает авторка.
