Христианская фонотека
Судно, по морю носимо,
Реет между чёрных волн;
Белы горы идут мимо,
В шуме их – надежд я полн.
Кто из туч бегущий пламень
Гасит над моей главой?
Чья рука за твёрдый камень
Малый чёлн заводит мой?
Ты, Творец, Господь всесильный,
Без Которого и влас
Не погибнет мой единый,
Ты меня от смерти спас!
Ты мне жизнь мою прибавил,
Весь мой дух Тебе открыт;
В сонм вельмож меня поставил, –
Будь средь них мой Вождь и Щит.
1794 г.
Читает Татьяна Комарницкая.
Господь тебе любить, Він за тебе помер,
О, там на Голгофі звершилося це,
Відав Він життя, пролив свою кров,
Щоб ти для душі спасіння знайшов.
Терпів Він насмішки, побої, плювки,
Хоть падав, та знову вставав, щоб іти,
Не був Він розбійник, і злодій не був,
Та люди чомусь засудили Його.
Він ж їм говорив про спасіння, життя,
Він їх ісціляв, очищав від гріха,
Він їх годував, давав для них хліб,
Дві рибки помножив, й наїлись усі.
Він ніс в собі світло, велику любов,
Чому ж ми тоді розпяли Його?
Чому на Голгофу Його повели?
Він так хотів пити простої води.
І рани від цвях так боліли Його,
Стікала струмочком невинная кров,
Та ми все стояли, дивились туди,
І в голос кричали «Спаси себе Ти»!
Його ніжний погляд, остані слова,
Я їх не забуду, я ними живий,
«О Отче, прости ти їхні гріхи,
Не знають тепер, що чинять вони»!
І Духа віддавши, кінчилось життя,
Та очі відкрились тим людям в той час,
«Це дійсно Ісус, і Він Божий Син,
Невинного ми на хресті розп’яли».
Та Він є живий, із мертвих воскрес,
Його слово дійсне і Він дійсний теж,
Дає всім бажаючим вічне життя,
Тебе полюбив, Його ти дитя.
Він бачить тебе і твою біду,
Він знає, що важко шляхом цим іти,
І сльози Він бачить нічної пори,
Коли ти говориш «не можу вже йти»!
Коли всі про тебе забули давно,
І друзям твоїм ти тепер є ніхто,
Для Нього ти дочка, для Нього ти син,
Тому, друже, знай, що ти не один.
Страждав Він за тебе, за твої гріхи,
Це значить для Нього є цінною ти,
Це значить що Він не оставить тебе,
Бо хоче спасти, але ти не ідеш.
На долонях Своїх тебе вирізьбив Я,
І про тебе все знаю, коли плаче душа,
Коли сльози в очах і спокою нема,
Я готовий дать радість, чуєш, дочко Моя.
Ти так довго блукала і не знала Мене,
Цей гріховний тягар потомив так тебе,
Ти втомилася в бурях, ти втомилась в бою,
Але Я не покину, всі гріхи Я прощу.
Я є той, хто завжди поряд тебе іде,
Коли море бушує і, здається, кінець!
Вже немає життя, хвилі дуже круті,
Та Я скажу лиш слово, розійдуться вони.
Я сьогодні так хочу ввійти в серце твоє,
Щоб відчула ти радість, щоб відчула Мене,
Щоб молитва твоя не змовкала повік,
Я тебе так чекав, не один уже рік.
Може й близькі твої вже забули тебе,
Але Я попіклуюсь, допоможу тобі,
Ти для Мене безцінна, ти така дорога,
Я тобі хочу дати в небі вічне життя.
Лиш відкрий своє серце, в розкаяні прийди,
І тоді ти відчуєш знову силу в собі,
І тоді ти відчуєш ту свободу в душі,
Потечуть сльози щастя по твоєму лиці.
Я так довго чекав, стільки зим на тебе,
Свою поміч давав і даю кожний день,
Охорона Моя над тобою була,
Записать тебе хочу в вічній книзі життя.
На долонях Своїх тебе вирізьбив Я,
Хочу дати на небі золотого вінця,
Там не буде страждання, там не буде біди,
Лише серце своє ти для Мене відкрий.
Читає Віталій Долайчук.
Хто може зрозуміти серця біль,
Коли з очей течуть невпинно сльози?
І словом в той час зможе підкріпить,
Сказавши: «Ти не сам, я молюсь також»?
Хто може зрозуміти тих людей,
Які втрачають нині своїх рідних?
Хтось чоловіка, сина, і батьків,
Прості слово у горю не поможуть.
Поглянувши навколо, помічаєш,
Багато сліз сьогодні на землі:
Розлуки, біль, важкі переживання,
Хто зможе підкріпити у ці дні?
Людина? Ні. Наглядний приклад в Йова,
Коли до нього друзі в дім зайшли,
Хотіли би, можливо, підкріпити,
Та лиш мовчали, сидячи, вони.
Так важко підібрати нам слова,
Для тих людей, які вже без надії,
Де втрачена уже є ціль життя,
Розбито все – бажання, їхні мрії.
Так важко підібрати нам слова,
Коли ти бачиш тих, хто нині плаче,
У кого вже майбутнього нема,
Хто втратив все, війна прийшла до хати.
Зруйнована домівка і усе,
Над чим так довго руки працювали…
Які слова потішать тих людей?
І хто загоїть серце батька й мами?
На це питання відповідь одна,
Лише Ісус, Він може укріпити.
Перев’язати там, де рана є,
Розбитих в вірі знову обновити.
Людина слів таких не підбере,
Які могли би серце лікувати.
Нехай Господь поможе нині тим,
Хто втратив все, і їх почне зміцняти.
Читає Віталій Долайчук.
О Ты, пространством бесконечный,
Живый в движеньи вещества,
Теченьем времени превечный,
Без лиц, в трех лицах Божества,
Дух всюду сущий и единый,
Кому нет места и причины,
Кого никто постичь не мог,
Кто все Собою наполняет,
Объемлет, зиждет, сохраняет,
Кого мы нарицаем — Бог!
Измерить океан глубокий,
Сочесть пески, лучи планет,
Хотя и мог бы ум высокий,
Тебе числа и меры нет!
Не могут Духи просвещенны,
От света Твоего рожденны,
Исследовать судеб Твоих:
Лишь мысль к Тебе взнестись дерзает,
В Твоем величьи исчезает,
Как в вечности прошедший миг.
Хао́са бытность довременну
Из бездн Ты вечности воззвал;
А вечность, прежде век рожденну,
В Себе Самом Ты основал.
Себя Собою составляя,
Собою из Себя сияя,
Ты свет, откуда свет исте́к.
Создавый все единым словом,
В твореньи простираясь новом,
Ты был, Ты есть, Ты будешь ввек.
Ты цепь существ в Себе вмещаешь,
Ее содержишь и живишь;
Конец с началом сопрягаешь
И смертию живот даришь.
Как искры сыплются, стремятся,
Так солнцы от Тебя родятся.
Как в мразный, ясный день зимой
Пылинки инея сверкают,
Вратятся, зыблются, сияют,
Так звезды в безднах под Тобой.
Светил возженных миллионы
В неизмеримости текут;
Твои они творят законы,
Лучи животворящи льют;
Но огненны сии лампады,
Иль рдяных кристалей громады,
Иль волн златых кипящий сонм,
Или горящие эфиры,
Иль вкупе все светящи миры,
Перед Тобой — как нощь пред днём.
Как капля, в море опущенна,
Вся твердь перед Тобой сия;
Но что мной зримая вселенна,
И что перед Тобою я? —
В воздушном океане оном,
Миры умножа миллионом
Стократ других миров, и то,
Когда дерзну сравнить с Тобою,
Лишь будет точкою одною;
А я перед Тобой — ничто.
Ничто! — но Ты во мне сияешь
Величеством Твоих доброт;
Во мне Себя изображаешь,
Как солнце в малой капле вод.
Ничто! — но жизнь я ощущаю,
Несытым некаким летаю
Всегда пареньем в высоты.
Тебя душа моя быть чает,
Вникает, мыслит, рассуждает:
Я есмь — конечно, есь и Ты.
Ты есь! — Природы чин вещает,
Гласит мое мне сердце то,
Меня мой разум уверяет;
Ты есь — и я уж не ничто!
Частица целой я вселенной,
Поставлен, мнится мне, в почтенной
Средине естества я той,
Где кончил тварей Ты телесных,
Где начал Ты Духов небесных
И цепь существ связал всех мной.
Я связь миров, повсюду сущих,
Я крайня степень вещества,
Я средоточие живущих,
Черта начальна Божества.
Я телом в прахе истлеваю,
Умом громам повелеваю;
Я царь, — я раб, — я червь, — я бог! —
Но будучи я столь чудесен,
Отколь я происшел? — Безвестен;
А сам собой я быть не мог.
Твое созданье я, Создатель,
Твоей премудрости я тварь,
Источник жизни, благ Податель,
Душа души моей и Царь!
Твоей то правде нужно было,
Чтоб смертну бездну преходило
Мое бессмертно бытие́;
Чтоб дух мой в смертность облачился
И чтоб чрез смерть я возвратился,
Отец! в бессмертие Твое́.
Неизъяснимый, непостижный!
Я знаю, что души моей
Воображении бессильны
И тени начертать Твоей.
Но если славословить должно,
То слабым смертным невозможно
Тебя ничем иным почтить,
Как им к Тебе лишь возвышаться,
В безмерной разности теряться
И благодарны слезы лить.
1784 г.
Читает Андрей Кузнецов.