Огляд книги Ґілберта Честертона «Вічна людина» (Світлана Бабинська)

Нарешті вийшла українською книга “Вічна людина” Ґілберта Кіта Честертона, улюбленого письменника Папи Франциска. Свого часу ця книга долучилася до навернення не одного інтелектуала, серед них К.С.Люїс та канадський теоретик медіа Маршалл Маклюен. А Ґрем Ґрін назвав її кращою книгою, написаною у попередньому столітті.

«Вічна людина» — книга, написана Честертоном через три роки після його переходу в католицизм, — спроба показати християнське бачення історії від доісторичних часів до наших днів. Та це щось більше, ніж нариси про історію релігії чи релігійної думки. Це розповіді про людство і особливе місце християнства і самого Христа у ньому. Автор описує християнство, як релігію радості, щастя та вдячності. У книзі присутній тонкий гумор, здорова іронія та оригінальна манера письма.

Численні виступи Честертона на захист християнства зробили його одним з найпомітніших апологетів ХХ ст. Власне такий характер і цієї книги — вона відома як одна з найбільших робіт автора, котра підсилювала сумніви та турбувала атеїстів поколіннями. До слова, політкоректність не була чеснотою Честертона. І якби цей твір вийшов сьогодні, автору довго довелося б відбиватися від критиків. Проте саме зараз “Вічна людина” має неабияку актуальність. Ось погляньмо на цей фрагмент:

“Я вже висловлював думку, що значну частину сучасної історії обертають у щось вельми подібне до софістики, спершу, щоб зм’якшити перехід від тварин до людей, а тоді — щоб зм’якшити кардинальний перехід від язичників до християн. І що більше ми досліджуватимемо ці два переходи, то гострішими вони видадуться нам. Це відбувається тому, що критики не відсторонені настільки, щоб мати змогу бачити відсторонення; це відбувається тому, що вони не дивляться на речі з об’єктивного ракурсу — щоб побачити відмінність між чорним і білим. Це відбувається тому, що вони перебувають в особливому настрої реакції та бунту, котрий спонукає їх удавати, ніби все біле — це брудно-сіре, а чорне — не таке вже й чорне”.

Як бачимо, немає нічого нового під сонцем. Дискусії часів Честертона мали той же характер, що й тепер. А на початку самої книги від Честертона дістається і журналістам (до речі, себе Честертон називав радше журналістом, а не письменником):

“… популярні критики християнства насправді не є поза ним. Вони зайшли на суперечливу територію, у прямому сенсі цього слова. Сумніваються у своїх ваганнях. Їхня критика набула цікавої тональності, а саме — бездумного і безпідставного обривання на півслові. Тому вони обертають сучасні й лицемірні антиклерикальні виступи на свого роду звичайну світську розмову”.

Дивлячись на християнство збоку, Честертон закликає читача позбутися звичного стереотипного мислення. Він не вчить розумінню Святого Письма, не пояснює Таїнства, не нищить догмати і не розповідає про чудеса знамення. Честертон показує читачеві унікальність і парадоксальність християнства як неймовірного явища у світовій історії і його вплив на розвиток людства.

Ґілберт Кіт Честертон — англійський письменник, філософ та публіцист. Автор фантастичної та детективної прози, а також поезій, п’єс, біографій, творів з християнської апологетики. У видавництві “Свічадо”, окрім “Вічної людини”, вийшла серія детективних історій про отця Бравна, книжки “Святий Франциск Асизький” та “Ортодоксія”.

Источник: Світлана Бабинська. Книжка, що спричинилася до навернення Люїса та Маклюєна